Як часто твої страхи зупиняють тебе? Як часто ти відкидаєш можливості лише тому, що боїшся прийняти щось нове та змінити своє життя? Чи знайоме тобі це відчуття в грудях, яке не дає дихати, коли серце шалено б’ється, а руки тремтять? Тоді ця історія — для тебе.

Я пройшла дуже довгий шлях, сповнений злетів і падінь у моїх стосунках зі страхом — від дуже сором’язливої учениці початкової школи до учениці середньої школи, якій було комфортно створювати, режисерувати та грати в шкільних виставах. Від упевненої спікерки в університеті — до закритої в собі мами в декреті, яка боялася телефонних дзвінків. Від постійно невпевненого в собі програміста — до лідерки команди розробників і скелелазки, яка нарешті навчилася працювати зі страхом і керувати ним. Якісь американські гірки!

Але саме цей шлях допоміг мені усвідомити кілька дуже важливих речей, якими я хочу поділитися.

Боятися — це нормально. Це природньо. Це спосіб, у який наше тіло намагається вберегти нас від небезпеки. Якщо Ви ніколи не відчували страху — Вам, можливо, варто звернутися до лікаря. Жартую. Але не зовсім. Дозвольте собі боятися. Щоб працювати з проблемою, потрібно усвідомити її і прийняти себе в стані страху.

Вам, швидше за все, ніколи не вдасться повністю подолати свій страх. Це сумна правда, яку треба прийняти. Але Ви можете вивчити свій страх і навчитися його контролювати, навчити тіло й розум почуватися більш комфортно у ситуаціях, які викликають страх. Але це працює лише доти, доки Ви постійно стикаєтеся з цими ситуаціями. Уявіть собі м’яз, який потребує регулярних тренувань, щоб бути у формі, або нейронний зв’язок у мозку, який слабшає, якщо його не використовувати. Як тільки Ви припиняєте дивитися в очі своєму страхові, він повільно, але неминуче знову бере над Вами гору.

Я відчуваю це на скелелазінні: чим більше я лізу, тим менше боюся. Але чим довша перерва — тим сильніший страх. І навіть під час одного тренування перший маршрут — це робота над поверненням до відчуття комфорту на висоті, відновлення довіри до страховки та до власних навичок.

Дивіться в очі страхові якомога частіше. Дуже простий рецепт, що складається лише з одного інгредієнта, який часом так важко реалізувати, правда ж? Але просто не уникайте свого страху. Так, це неприємно й неприродно для тіла. Це вимагає зусиль. Це вимагає усвідомленого вибору. Але якщо почати повільно, маленькими кроками, і бути наполегливим — результат не змусить себе довго чекати. Один крок за раз. Просто не думайте далі, ніж на один крок уперед.

Повернімося до мого страху телефонних дзвінків. Уявіть дорослу жінку, маму двох дітей, яка всіляко уникає дзвінків, пітніє від самої думки про те, щоби набрати незнайомий номер, репетирує заздалегідь, щоби нічого не переплутати і не сказати дурниць. Жалюгідна картина. Коли я усвідомила цю проблему, я почала знаходити привід подзвонити по телефону якомога частіше. І тепер я дивуюсь — чого я взагалі боялася?!

Просто зробіть це. Не думайте надто довго, як саме робити те, що лякає. Просто зробіть. Швидко. Без зволікань. Зробіть “крок у прірву”. Вимкніть розум і просто довіртеся.

Подумайте, що найгірше може статися. У деяких випадках це справді важливо врахувати. Але в більшості ситуацій? Серйозно? Воно варте таких хвилювань?

Навчіться вловлювати сам момент, коли починаєте боятися. Ви ж знаєте ці симптоми, правда? Вивчайте своє тіло, вчіться розпізнавати перші сигнали, усвідомлювати їх та працювати з ними.

Дихайте. Дихайте. Дихайте. Зробіть три глибоких вдихи, щойно відчуєте паніку. Не забувайте, що Ваш розум і тіло тісно пов’язані між собою. Повільне глибоке дихання не лише знімає зайву напругу в м’язах, але й допомагає змістити фокус розуму. Коли я застрягаю на маршруті, коли мене блокує страх падіння, коли руки вже забиті, я роблю кілька глибоких вдихів і намагаюся співати щось подумки. У більшості випадків це допомагає змінити перспективу й знайти рішення. А якщо ні — ну що ж, ще одна нагода зіткнутися зі страхом падіння. Я падаю — і знову вчуся довіряти страховці.

Страх можливо контролювати, адаптувавшись до нього. Так працює Ваше тіло. Просто довіртеся йому.

Автор: Тетяна Хитрова, 

скалолазка-аматорка спільноти скеледрому "Монтана"